Про місто Івано-Франківськ - Польський Візовий центр

Івано-Франківськ (раніше Станиславів, Станіслав) — обласний центр Івано-Франківської області, економічний і культурний центр Прикарпаття, одне з найбільших міст Галичини.

З 1662 до 1772 року і з 1918 до 1939 року носило назву Станиславів (пол. Stanisławów), з 1772 до 1918 року — Станіслав (нім. Stanislau). З 1939 року радянською владою було повернуто австрійську назву Станіслав, а 9 листопада 1962 року з нагоди 300-річчя місто було перейменовано у Івано-Франківськ на честь видатного письменника Івана Франка.

Історія

Місто утворилося на місці двох сіл — Заболоття (1437) та Княгинина (1449).

Дата заснування міста точно не визначена, проте достеменно відомо, що 1662 року Станиславів отримав магдебурзьке право. Цей рік і вважають офіційною датою заснування міста.

1654 краківський воєвода і великий коронний гетьман Станіслав Ревера Потоцький викупив землі нинішнього міста в родини Жечковських для спорудження тут фортеці проти набігів кримських татар та свого опорного пункту на галицькій землі. Його іменем і назвали місто. Син Станіслава Ревери, Андрій, обніс місто валами та муром. Він запросив в місто вірменських купців з Молдавії і Угорщини, щоб сприяти розвитку торгівлі.

Місто-фортецю спорудили в 1661–1662 за короткий термін (5 місяців) за проектом Франсуа (Франческо) Корассіні з Авіньйону у формі шестикутника з додатковими бастеями, редутами і фортом, що оточував власне замок Потоцьких. На вістрях шестикутника розташовувались бастіони — зовнішні додаткові п'ятикутні укріплення, що дозволяли здійснювати флангуючий мушкетний обстріл вздовж стін. Поперечний розріз стін складав земляний вал (насип) завширки 20-30 метрів зміцненний ззовні дубовими колодами.

Місто відразу будувалося як могутня фортеця. Його територія була оточена спочатку дерев'яними, потім мурованими стінами, а ще земляним валом та широким ровом. Мав Станиславів дві потужні в'їзні брами: кам'яні Галицька та Тисменицька брами. Називались брами за своїм розташуванням, що зрозуміло: з однієї вів шлях на Галич, з другої на Тисменицю.

Станиславів починався з Ринкової площі й ратуші, збережені у видозміненому стані понині. Проектування і спорудження міста велось за стандартами і нормами французької будівельної школи. Графічно-метрологічний аналіз структури і «коду» міської структури і сьогодні дає можливість вказати на її унікальність в Східній Європі. За оригінальність архітектури місто інколи називають «малим Львовом». Мешканці міста складали постійний відсотковий паритет за національностями — українці, поляки, німці, євреї, вірмени.

14 серпня 1663 році польський король Ян Казимир юридично підтвердив надання місту Станиславову магдебурзького права і затвердив герб міста у вигляді відчиненої брами із трьома вежами та хрестом «пилявою» (знаком Потоцьких) у створі воріт.

У 1665 році завершено будівництво дерев'яного вірменського костьолу, спорудженого на кошти Андрея Потоцького і пожертвування багатих вірменських купців.

У 1666 році закінчено будівництво першої дерев'яної міської ратуші. Населення міста різко зросло від приходу вірмен, які прийняли греко-католицьке віросповідання.

4 січня 1667 року було надано письмовий привілей Андрея Потоцького на заснування в місті вірменської громади й управи. Прийнятим 1 квітня 1667 року Королівським універсалом вірменам гарантувалося право проживання у місті.

У 1668 році Андрей Потоцький дозволив українській громаді побудувати церкву і заснувати при ній братство, школу і будинок для старих. Побудовано лікарню. Остаточно сформувалося розселення різних громад на території фортеці: українці та поляки мешкали у північно-східній частині міста, вірмени — у південній, євреї — у західній.

За привілеєм Андрея Потоцького 15 квітня 1669 року парафіяльну церкву реорганізовано у колегіату Яна Тарновського, архієпископа Львівського, і при ній було відкрито «Академію» (духовну школу), яка вважалася філією Краківського Ягеллонського університету.

У 1672 році закінчено часткову перебудову Станиславіської фортеці: дерев'яні укріплення замінено на муровані, збудовано з каменю в'їзні брами в місто — Галицьку і Тисменицьку вежі. Рештки кріпосної стіни залишилися нині по Фортечному провулку.

У 1672 році Станіславівська фортеця була настільки сильною, що змогла зупинити турецьку армію, витримавши тривалу облогу.

З самого початку виникнення міста та з наданням магдебурзького права були створені і розвивались окремі ремісничі цехи, що об'єднували спочатку будівничих, торгівців, ковалів, інші дрібні ремесла, сприяли виникненню нових галузей. До середини XVIII ст. існувало 20 цехів — шевські, кравецькі, візницькі, кушнірські, римарські, котлярські, пушкарські. Однією з домінуючих галузей була обробка шкіри, сап'янове виробництво і обробка та виготовлення екзотичних «перських виробів». Активна зовнішня торгівля підтримувалась високим рейтингом ярмарок худоби. Оптові партії переправлялись через Станіслав до Європи.

У XVIII-XIX ст. місто було значним торгово-ремісничим осередком Польщі, а від 1772 року — імперії Габсбургів (від 1804 — Австрійської імперії, від 1867 — Австро-Угорщини).

Громадське життя сколихнула революція 1848 року. У Станиславові створено «Руська раду» поряд з польською, організовано загін Національної гвардії, почала виходити перша газета. До новоствореного парламенту було обрано депутатів-українців.

Друга половина 19 століття відзначена швидким розвитком промислових відносин, створенням підприємств. Чималий поштовх цьому дало прокладення залізниці у 1866 році: тоді ж беруть початок локомотиворемонтний завод, лікеро-горілчане об'єднання, шкірфірма «Плай».

У 1884 році відома громадська діячка й письменниця Н.Кобринська провела у місті установчі збори «Товариства руських женщин» (пізніша назва — «Союз українок»). Цим був покладений початок організованому жіночому рухові в Україні.
Синагога Станиславова «Темпль»

Під час першої світової війни, у 1915–1916 роки за місто точились жорстокі бої. Частину історичної забудови міста було зруйновано — і відновлено вже у новітніх архітектурних формах.

Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 році було створено Західно-Українську Народну Республіку, а Станиславів протягом січня-травня 1919 року був її столицею. Саме у ці роки тут побували такі визначні українські діячі, як-от: М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра, Є.Коновалець.

У 1919–1939 рр. перебував у складі Польщі.
В 1930 року введена в експлуатацію Станиславівська електростанція, від початку роботи якої веде свою історію ВАТ «Прикарпаттяобленерго».[13].
З вересня 1939 по червень 1941 року Станиславів — у складі Радянського Союзу. Цей період відзначався репресіями проти населення, апогеєм яких став таємний розстріл працівниками НКВС в'язнів та підозрюваних, що перебували у Станиславівській в'язниці на момент розв'язання Німеччиною війни проти СРСР. Тіла їх поховано у спільній могилі в урочищі Дем'янів Лаз біля міста. У 1989 році в урочищі були проведені розкопки та віднайдено рештки 586 осіб: у більшості жертв — кульові отвори у потилиці. На перепоховання зібралося близько 300 тисяч українців. В урочищі Дем'янів Лаз відкрито меморіальний комплекс, регулярно проводяться поминальні богослужіння.

Під час другої світової війни місто три роки (1941–1944) було під нацистською окупацією. 27 липня 1944 року місто було зайняте радянськими військами. Водночас активно у той час боролися із загарбниками підпільники Організації Українських Націоналістів — Української Повстанської Армії. За неперевіреними даними, всього у Станиславові та його околицях нацисти знищили понад 100 тисяч мирних громадян.

У 1962 році місто відзначило своє 300-річчя: його було перейменовано на честь видатного письменника та громадського діяча Івана Франка, який неодноразово тут побував, мав добрих друзів, писав і читав свої твори.

Іванофранківці, разом з усіма мешканцями Галичини, захоплено сприйняли демократичним перетворенням 1990-х років, були їхньою рушійною силою. Національні жовто-блакитні прапори піднялися над містом уже у квітні 1990 року, а на референдумі 1991 року громадяни масово проголосували за незалежність України.